СТОРІНКА ПАМ'ЯТІ

Брата францисканця священика

Пасхаліса Антонія Немченко OFM

Головна

Історія життя

Річниці смерті

 Фото

Воїн Христовий

 

СПОГАДИ З ЖИТТЯ

Бр. Пасхаліса Антонія Немченко – священика

1964-1994


 

 

 СПАЛАХ ВРАНІШНЬОЇ ЗІРКИ

 

 

Присвячено

римо-католицькому священикові,

отцю Пасхалісу Антонію Немченку

Час квапив – як ніколи. Через це, здається, не вистачало повітря, просто фізично задихався – до виїзду залишилося всього півгодини, а дітям так ще хотілося багато сказати. Вони заслуговували на те, щоб відчути тепло його серця.

У них вбачав і своє минуле, і майбутнє. Ось так два десятки років тому він сам зростав біля храму, вбирав всім своїм єством його таємничість, щоб через загадковість єднання поспілкуватися із Всевишнім.

– Скидай через голову.
– Атас! Кера йде!

   
Якби не це попередження, то малому було б не з медом. В одну мить нікого в коридорі не стало, лише Антоній, закусивши губу, щоб не розплакатись, піднімався з підлоги.
– Ти чому не на уроці? І хто ж тебе так виваляв? – лагідно промовила вчителька, допомагаючи йому обтруситися.
Малий мовчав. Образа, заподіяна однокласниками, зчавлювала горло. Пожалітись не міг, бо ж у школі вчителі постійно наголошували не відвідувати церкви чи костелу, не носити під галстуком хрестиків, образків, бо це пережиток минулого. Потрібно бути справжнім піонером і брати приклад з Павлика Морозова. Як же міг він, Антоній, найстарший серед рідних сестричок і братика, піти проти своїх батьків, як отой Морозов. Та ж вони, бідолашні, не знають ні щастя, ні достатку, ледве зводять кінці з кінцями, аби якось нас прогодувати. Молять Бога допомогти вивести нас в люди, дати нам шматок хліба.
Теперішні, діти уже зростають в інших умовах. Хоча в країні і хаос в даний час, але кожна сім'я живе значно заможніше, ніж в часи мого дитинства. Діти заслуговують не тільки на достаток, а й ласкаве слово.
Малеча не переймалася турботами і, тим більше, спогадами отця Антонія, а весело гомоніла за чашкою кави. Сьогодні в їхнього духовного отця день Ангела – святого Антонія, але ніхто з них не здогадався глянути в календар, що висів тут же в залі, щоб привітати з іменинами. Глибоко в душі він сподівався на привітання, адже з якою приємністю приймав його в день свого народження, коли дівчата піднесли квіти та віршовані теплі слова. Це було для нього несподіванкою, навіть сплинула сльоза втіхи за оцих щирих дітлахів. У подяку – пригощав тоді їх тортом. Сьогодні торта не мав, запропонував бутерброди до кави.
Щоб згуртувати дітей ближче, вирішив поставити з ними на Різдво Христове виставу – яселка, а тому виголосив:
– В мене є пропозиція.
– Яка?
– Щось цікаве? — посипалось звідусіль.
– Цікаво, навіть дуже. Уявляєте, прийдуть ваші батьки до святого Храму, а ви виступите перед ними з цілою виставою.
– З якою? Ми за! Оце здорово! – радувалися діти.
– Спробуємо організувати виставу – яселка, або, як ще кажуть, вертеп. Але про це поговоримо докладно тоді, як я повернусь з поїздки.
– А де візьмемо сценарій?
– Не кваптеся. В Біблії все для цього є. Ви поки що порозмірковуйте над ролями. Хто гратиме пастушків, господарів, царів, ангелів і т. д. А я приїду, про все й домовимось. Згода?
– Так.
– Ой, як це буде файно!
– А який з мене пастушок буде! – весело тріскотало дитячим дзвіночком.
– І ще одне. Я б хотів, щоб святкові дні кожного з вас ми відзначали разом, тож складіть відповідний список іменин та днів народження. А зараз я вас благословлю, – і він осінив хресним знаменням дітей. – Їжте, займайтеся своїми справами. А я поїду.
Він помахав їм рукою, усміхнувся на прощання і молодечою ходою поспішив до виходу, щоб чимшвидше повернутись назад, аби знову повести з дітьми отой цікавий діалог про Біблію.
Отче, просимо, скажіть, чому Біблію вважають «Божим Письмом», коли кажуть, що вона написана людьми?
– Так. Книга Книг написана людьми Божими, яких Бог вибрав, щоб написати Його Слово. Уявіть собі, що ви пишете в школі контрольну роботу, яку вже диктує вчитель. Хто Творець цієї роботи, учень чи вчитель?
– Звичайно, учень, – заговорили одні.
– Ні, творець тієї контрольної – вчитель, бо він диктував ту роботу, а учні лише її записували, тобто робили те, що від них вимагав старший. Подібне було й з Біблією. Бог вибрав найдостойніших і продиктував через їхні серця і розум Своє Слово до всіх людей, а значить – і для кожного з нас. Так що Біблія – це Свята Книга, і перед тим, як її взяти до рук, слід перехреститися і помолитися Богу, щоб Він дав тобі можливість зрозуміти його Святе Слово.
– Отче, а якщо коротко, який зміст Святого Письма? — зацікавлені оченятка зірко блимають в очі отця Антонія. Він розгорнув Святу Книгу і сказав:
– Біблія говорить: знаю твої справи, і що ти живеш там...
Перегорнувши кілька сторінок, продовжив:
– Або ось тут:
«Ти знаєш, коли я сяду і коли я встану. Ти наперед знаєш думки мої. Стежку мою і місце перебування мого Ти визначив, і всі путі мої відомі Тобі... Ти ствердив мене і поклав на мене руку Твою…»
– Пс. –138: 2,3,5, тобто Богу відома твоя адреса, де ти проживаєш, де ти перебуваєш, бо він звертається до твого серця.
– Гаразд, але як Бог знає мене особисто? — не угавав серед інших здивованих поглядів малюк Валько.
– Дуже просто. Біблія називає тебе «грішником» (Рим. 5:8). Увесь цей світ став винуватцем стосовно Бога (Рим. 3:9–12). Зсередини, із серця людини виходять погані думки, пожадливість, обман. (Мр. 7:21). Чи варто ще продовжувати?
– Ні, – перебив його Валько. Я зрозумів, що моє ім'я — це ім'я мого серця.
– Але чому Ісус Христос прийняв на себе гріхи всього людства? І чому Його залишив Бог в час смерті?
– Я чекав на ці запитання від вас. Пам'ятаєте, в Євангелії, що Христос від людей переніс великі страждання і врешті-решт був розіп'ятий на хресті. Ось саме в цю хвилину, коли Христос мучився на хресті, Бог залишив Його. Чому? Невже Він завинив перед Богом?
– Ні!
– Помислами і серцем Ісус Христос чистий перед Богом!
– Це ми довідались із Святого Письма, – сипалось звідусіль на запитання отця. Тут він продовжив:
– Так ось, Ісус Христос прийняв на себе гріхи всього людства і смерть тому, щоб спасти від цього кожного з нас. Бог поклав всі наші гріхи і провини на свого Єдинородного Сина, – «Кара, що нас спасає, була на ньому,» (Іс. 53:5).
Звичайно, Бог – це любов (1 Йн. 4:8) і хоче простити тобі всі твої гріхи. Він може це зробити, тому що «Хтось взяв на Себе твої гріхи, став посередником між тобою і Богом – це Ісус Христос, Єдинородний Син Божий, який прийняв на Себе осудження за всіх грішників і заплатив за це Своїм Життям, проливши Свою дорогоцінну кров. Адже Ісус Христос мав всього 33 роки, був повен сил, енергії та життя, але Він вибрав смерть заради нашого з вами спасіння».
І це спасіння є для кожного, хто чесно признає свою вину перед Богом і вірить, що Спаситель це робив в ім'я людства.
А знаєте ви, що Біблію – цю Книгу Книг писали протягом 1600 років сорок авторів, зафіксувавши в двох частинах 73 книг Слово Боже, звернене до нас!
Такі діалоги окрилювали його життя, надихали до душпастирської праці серед дітей, яким розкривав очі, захоплював і вів за собою – в потаємний світ спілкування з Богом.
Вимушена поїздка, здавалось, лише на мить, розлучає його з цими чистими дитячими серцями, аби повернувшись, з новою енергією взятись спільно з ними за постановку на Різдвяні свята вертепу.

11 година ранку

Отець Антоній підійшов до авто. Відчинив дверцята, сів за кермо. Крізь шибу і скельця окулярів погляд ковзнув на культову споруду. Обшарпана, вона стояла осиротіло майже в центрі міста серед ошатних будинків, високо підставивши вітрам свої покалічені боки. До такого жалюгідного стану цей величний храм довели роки соціалістичного розквіту. За свою майже чотирьохвікову історію він неодноразово зазнавав руйнувань різними зайдами. А все починалось із того, що влітку 1627 року князь містечка навпроти свого мурованого замку в долині серед трясовини й боліт на березі тихоплинної Гнізни заклав монастир. Через десять літ на колишньому пустирі майорів у небі двома шпилями величний Храм. Поруч нього зростали інші споруди, де розташувались монахи. Вони й взялися провести через місцевого намісника просвітницьку діяльність.
Із свідчень історичної хроніки:
«Події визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького не обминули стороною спокійного життя монастиря. Значних пошкоджень культова споруда зазнавала від постійних турецьких і татарських нападів. Велике нашестя спіткало монастир 1675 року. Турки пограбували й спалили монастир, замордували кількох монахів. З того часу протягом десятиліть тут стояла гола руїна з голими мурами.
1746 року розпочалось будівництво від фундаменту нового храму, набагато більшого від попереднього. Одночасно проводилось спорудження монастиря. Будовою керував знаменитий архітектор Антоній Ґанц з Кернова, що на Сілезії.
1752 року новий храм святого Антонія і святого Юрія з трьома навами і двома вежами був освячений і відданий в користування. Фасад прикрашали фігури святих. 1763 року при монастирі засновано семінарію з вивченням теології, філософії та риторики. 1784 року тут організовано гімназію, а також лікарню-притулок. 17 травня 1788 року велика пожежа знищила місто. Постраждав і храм. Протягом XIX століття над храмом і місцевими жителями проносились події, які через війни відносили їх від своєї держави до іншої. Але душпастирська, парафіяльна і освітня праця були головними завданнями монастиря. 1896 року при культовій споруді відкрито притулок для дітей-сиріт.
1910 року тут організовано приватну гімназію. Перша світова війна 1914-1918 рр., а потім революційні події, які тривали до осені 1920 року, завдали деякої шкоди монастирю».
– Та-а-к, — гірко зітхнув отець, пригадуючи оповіді старожилів про те, що в післявоєнні роки Другої світової війни більшовики закрили храм, потім у ньому влаштували склад, а в навколишніх приміщеннях монастиря – завод. З тих пір, роки за роками, культову споруду нищили свої ж таки місцеві. Вони лізли зі шкіри, аби доказати ревну відданість атеїстичній пропаганді, хоча кожен з них виховувався раніше в християнському дусі. Наче осліплені, один поперед одного пнулися до унікальних вівтарів, образів, фігур святих. Пощади не було навіть стінам, а коли добралися до підземелля — витрусили прах з домовин, а черепами грали у футбол.
Жах! Невже так могли вчинити живі над спочиваючими у вічному спокої?
Яку ж це треба було мати сатанинську ідеологію, аби довести людину до такої стадії, щоб вона чинила мародерство, неначе звір, не пам'ятаючи про прийдешній справедливий суд Господній, на якому «кожному воздасться за його діяннями». (Мт. 16:27).
– Господи, прости їм! – і він перехрестився.
Фіктивно лише, щоб заховати свої злодіяння, нова влада передавала старовинний і красивий орган в іншу країну. Старожили пригадують, що в середині 50-х років металеві органні труби валялися довкола храму. Замість органа на самій його верхівці, ніби оплакуючи долю храму і варварськи понівечений та знищений інструмент, сидять два ангели, в руках яких колись красувались флейта і скрипка. А свого часу орган мав два манцала, 21 регістр, клавіатуру для ніг. Комусь, певне, дуже хотілось знищити все, що було пов'язане з музикою Баха, Кореллі, Бетховена та інших визначних композиторів. А також і сам храм, що сіяв віками серед людей віру в кращу долю, любов до ближніх і Господа, возвеличував духовно, був справжнім освітнім і культурним центром розвитку. Але це аж ніяк не вписувалось в рамки новітньої ідеології, тому 12 бокових і один головний вівтар, як і колони, що сіяли суцільним золотом були понівечені, а зі склепіння і стін поздирані картини святих. Осиротіло залишилась лише меморіальна табличка:
«Пам'яті Адама Міцкевича в соту річницю з дня народження 1798-1898»
Вона збереглась, швидше, через невігластво новоявлених більшовицьких поводирів, які, мабуть, не могли допетрати, чому у храмі великому польському поетові віддано таку шану.
Не спромоглася рука згаданих ідеологів та їх послідовників належно повестися з останками місійного хреста з написом: 950-ЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ РУСІ-УКРАЇНИ а тому вони лежали, мов німий свідок понівечення і плюндрування.
На місці колишнього головного вівтаря адміністрація офіційно неіснуючого заводу (через військово-стратегічну належність підприємство значилось в місцевому відомстві під засекреченою назвою «Майстерня») влаштувала гардероб для працівників. Залишилась в храмі і «Пам'ятка молодому робітникові», можливо, прийдешньому поколінню, щоб гідно оцінило оте «наставництво».
– Яка ж то була оманлива мораль... – майже вголос резюмували вуста отця, і він заглушив двигун.

11 година 10 хвилин

Залишаючи за собою обриси старовинного міста, автомашина бігла назустріч простору, намотуючи на колеса кілометрові стрічки асфальтівки.
З-поміж щербатих хмар ледь усміхалось пізнє осіннє сонечко, голублячи, можливо, востаннє оголені віти дерев та притемнілий оксамит пагорбів, виграючи блискітками перших приморозків.
Отцю Антонію гадалося, що це запізніле сяйво, яке нарешті пробилося крізь темінь років лихоліття, не так давно оновлена споруда храму з великими зусиллями нарешті відкрила свої двері для богослужіння. Щоб пробити мури чиновницької бюрократії, довелося витратити чимало власних зусиль і часу. Місцева влада ніяк не наважувалася внести рішення про передачу культової споруди релігійній громаді. Майже всі пороги пооббивали в обласних інстанціях, поки отримали на руки бажаний дозвіл: «Обласна рада вирішила: передати храм в користування релігійної громади на засадах оренди. Оскільки в місцевому бюджеті немає коштів на ремонт культової споруди, дозволити громаді власними силами провести ремонт».
Відмінний офіційний комірець ставив громаду у залежність від держави. Абсурд!
Довгих сімдесят літ держава використовувала храм у своїх корисливих цілях і не спромоглася за цей час полагодити його, а, натомість, напівзруйнувавши, передала громаді, та ще й на орендних засадах, мовляв, ремонтуйте, а за використання – платіть! І ні слова про відшкодування. Таке можливе тільки у нас. Але нехай і так, добре, що хоч дозволили відкрити храм для молитви Богу. І потяглися до нього старенькі, а згодом і поодинокі діти, оглядаючись, чи не вдарить блискавкою заборона, як це ще було не так давно.
Поволі у храмі навели порядок, очистили його від залишків атеїстичної скверни, вивізши більше десяти вантажівок сміття. Це робили діти з великим ентузіазмом, вірячи в те, що незабаром до храму прийде багато людей, щоб вимолити в Бога прощення за оті заподіяні батьками гріхи. І Господь їх усіх прийме, і візьме під свою опіку, аби лишень бажання їхнє було щирим, за це дістануть освячення любов'ю Всевишнього. «Допомогти їм в цьому мій обов'язок», – мовив про себе отець.
З дитинства Антоній зростав у любові до Бога за його моральними канонами. Навколишнє атеїстичне середовище завдало наруги, особливо під час служби в армії:
… – Рядовий Немисько, вийти зі строю, – скомандував замполіт.
Високого зросту русявий юнак відчеканив два кроки і став до воїнів обличчям.
– Розшпиліть гімнастерку, – скомандував той же голос. Нехотячи солдат вивільнив з петельок ґудзики, й на грудях у нього засяяв хрестик.
– Що це таке? – невдоволено забурмотів замполіт.
– Розп'яття Ісуса Хреста, – відповів.
– Як ви можете носити це! Гадаєте, якщо ви не комсомолець, то це дає вам право ганьбити честь радянського воїна? Неподобство: зніміть негайно.
Антоній стояв, мов заціпенілий. Лише обличчя залилось білизною. Він затис кулаки і не підкорився наказу офіцера.
– Що? Ви відмовляєтеся виконувати статутні вимоги? Гаразд.
– Товаришу сержанте, – звернувся замполіт до командира відділення, – зніміть із рядового Немиська оту залізячку.
На превеликий подив підлеглих і самого замполіта, сержант не зрушив з місця, а лише промовив:
– Конституція гласить про свободу совісті кожного громадянина СРСР.
– Ви що, всі тут подуріли чи на вас так вплинув релігійний фанат? – засичав крізь зуби замполіт. – Де ваша політична зрілість? Ну, я вам покажу! Ви маєте запам'ятати на все своє життя. Сержанте, вийдіть із строю.
Сержант, опустивши голову, став поруч з солдатом. Розлючений офіцер зірвав з шиї Антонія хрестик, кинув на землю, а потім здер із шматком гімнастерки погони з сержантових плечей.
– А тепер обом оголошую по десять діб гауптвахти. А ти, – звернувся він до сержанта, – ще й розжалуваний в рядові. Після гауптвахти обоє будете переведені в господарський підрозділ. Вам не зброю носити, а ходити з вилами біля свиней аж до звільнення в запас. Про це я подбаю.
Образливим для Антонія було не покарання, як те, що високоосвічений офіцер зірвав з його шиї хрестика і кинув до ніг. Цим він не принизив хлопця в очах співтоваришів, а лише показав свою ницість. Сержант виявився свідомо набагато вищим від офіцера, хоч раніше й дошкуляв своїм висловлюванням, переконуючи вступити в комсомол і порвати з вірою.
Відтепер і над сержантом в цьому суспільстві нависло тавро, «відщепенця». Юнак свідомо зрікся перспективного майбутнього, що очікувало його після служби в армії. Доступ до привілеїв соціалістичного «раю» для нього нараз став закритим навічно. Та він не рюмсав, що втратив оті переваги, але й не відразу прийняв пропозицію Антонія повірити в Бога. Лише поступово, під час відбування спільного покарання в свинарнику, до нього прийшло прозріння. Особливий вплив мала оповідь про священика Ордену Менших Братів, який був заснований святим Франциском з Асізі. Саме тут з малих літ перебував богобоязливий хлопчик, який згодом став священиком на ім'я Антоній з.
Своїми повчаннями і чудесами, які діялись через його присутність і працю, навернув багато людей до Бога. Біблію знав напам'ять і умів слово донести до сердець людських. Немає, напевне, такої святині католицької на світі, в якій не було б ікони святого Антонія. І через його заступництво перед Богом до сьогоднішнього дня здійснюються чудеса.
З того часу колишній сержант і Антоній обоє молились Господу. Коли прийшла пора звільнення в запас, вони розлучились. «Шкода, що не довелось відтоді зустрітися з однополчанином», – подумалось отцеві.
Після служби омріяний шлях вивів Антонія в Ризьку семінарію. Згодом він став священиком. І не заради, як хтось ще думав з пересічних мирян, багатства. Та про який достаток може йти мова! Іноді за цілий день навіть не буває і рісочки в роті. У відведеному приміщенні, де проживає, — холоднеча неймовірна, але факт: у монастирській прибудові храму відключено опалення. Цьому передувало дивне рішення Верховної Ради передати весь комплекс монастиря в підпорядкування місцевому заповіднику. Ось і офіційний папірець обласної ради, виданий раніше громаді про користування культовою спорудою, виявився нічим іншим, як фальшивою грамотою. Керівництво заповідника цього папірця не визнає, тому й обрізали опалення, а приміщення монастиря віддали у відомство різним приватним структурам. Вигода, бо одержують за це прибуток. Отакої! Не доклали й пальця до відновлення монастиря, а вже стрижуть з нього вовну. Обіцяли й монастир та храм відібрати в громади, а натомість влаштувати нічний бар або інше гульбище.
Навіть за радянських часів з храмів так не богохульствували, як тепер при вільній незалежності. Чого ж тоді, діточки, що тягнуться до Божого Слова, навчаться, якщо в храмі відкриють якийсь нічний заклад? Як же вони сприймуть Божі заповіді, коли дорослі дядечки ніби на людях в церквах хрестяться, а насправді виношують потаємні думки закрити доступ до Божого Храму, викорінити з тих дитячих душ жевріючу іскорку віри в Бога і справедливість.
Допустити такого не міг, до цього зобов'язував не тільки сан, а й громадянський обов'язок, не віддати на поталу культурне надбання поколінь, що увіковічував у собі храм. Адже свого часу тут за монастирськими мурами функціонували різні освітні заклади для дітей, де їх навчали й світських наук. Але щоб відкрити в святині шинок – до такого не міг додуматися ні царський, ні австрійський, ні польський, ні радянський устрій. Що ж робиться на світі? Не вірилось, що молода держава, яка щойно стала на демократичний шлях розвитку, дозволить собі таке. Швидше – це свавілля місцевих господарників, які на хвилі людського невдоволення дохопилися до керівних портфелів. Їхні голови тому й не відають, що коять.
Приймають люб'язно.
– Ми..., проходьте, сідайте, панотче...
– Ми вас уважно слухаємо...
– Ми вас розуміємо...
«Ми, ми, ми» – все «ми», ніякого від того «ми» толку.
Неначе об глуху стіну лобом. Ані шелесне від того. На словах одне, а справ ніяких.
Отець Антоній знав, що обраний шлях не буде встелений квітами, швидше – це суцільні колючки дикого поля, через яке доведеться йти самому попереду і вести за собою єдиновірців. Розумів, що тільки через жертовність відкриється дорога до Бога. Знемагаючи від "крючкотворства" бюрократів, просив парафіян терпіння, бо ж сам Син Божий терпів і нам велів. Зубожіння, невігластво, що впали на голови простого люду, не буде вічним, обов'язково через терпіння і віру прийде радість і щастя достатку, просвітліє розум. Знедоленим мушу допомогти, переконувати їх, що тільки той досягне милосердя Господнього, хто всім серцем покориться Його волі.

11 година 30 хвилин

Асфальт рівномірно шурхотів під колесами авто. Обабіч пробігали придорожні чорно-білі стовпці та дерева посадки, утворюючи суцільну буро-зелену пелену. Іноді зустрічались поодинокі машини. У зв'язку з енергетичною кризою в країні пожвавленого руху на дорогах не було.
Брак пального змушував до ощадливості та простоїв. Ось і парафіяни збирають по краплі бензин, щоб отець доїхав до них і відправив Службу Божу. Хоч комерсанти, що роз'їжджають на іномарках, сутужності не відчувають ні в чому.
Що вдієш, коли суспільство різко поділилося на дві полярні категорії – бідних і багатих. І допоки в серцях одних та інших тлітиме іскорка любові до ближнього – спасіння прийде для всіх. Та здебільшого заможні оминають злиденних, кидаються у вир золотого блиску збагачення, забуваючи, що людина прийшла з праху і піде в прах, а душа – вільна, про неї не дбають. Обездолені, з ненавистю поглядаючи на бізнесменів, грішать перед Всевишнім, не дотримуючись основної заповіді – любити ближнього, як самого себе.
Ці невеселі думки не давали спокою отцеві. Він усвідомлював, що миряни ще не готові до жертовності. А йому так хотілось злагоди й любові в суспільстві. Доволі вже ворожнечі і міжконфесійних чвар.
У пам'яті отця спливала невесела картина розбрату сім'ї, причиною якого стала релігійна приналежність до різних віросповідань.
– Як же посміла підтримати того зажерливого попа?! – гримів батько на дочку.
– Вони не винні, в селі ж одна церква: всі люди хочуть ходити до неї – чи то православні, чи то греко-католики.
– Так, але ця церква споконвіків належала греко-католикам.
– Але ж в роки гоніння на них в церкві правив православний священик.
– Ну і що з того, – не вгаває батько. – Тепер інші часи, і московським попам там не місце. Це наша церква.
В розмову втрутилася мати:
– Чоловіче, схаменися, нехай дочка сповідує православ'я, вона ж зростає...
– Ні! — грубо обірвав її чоловік.
– Допоки я господар дому, не дозволю, щоб моя дочка ходила на богослужіння до попа.
– Тату, – зам'ялась словами дівчина, – але ж так не можна.
– Годі, сказав – так буде!
– Тоді ви мені не батько, коли забороняєте відвідувати церкву.
– Геть мені з хати. Я й знати не хочу московського прихвосня. Всі ті православні попи піклуються тільки про свій шлунок, аби більше парафіян заманити в свої тенета, щоб привільно жити за їх рахунок.
– Ваш священик нічим не ліпший, – мовила дівчина, згадавши, як новоприбулий з міста греко-католицький священик із великою групою людей розбили замок на дверях церкви, захопили її силоміць, сіючи між односельчанами недовіру і ворожнечу. «Кожний тягне ковдру на себе, не турбуючись про іншого, хіба це по-християнськи?» Але цього не виголосила, бо батько знервовано говорив своє:
– Ой, ой, говорила Явдоха, як корова здохла. Та отой батюшка в сусідньому селі має парафію. Тамтешній колгосп купив для нього навіть автомашину, щоб возити з міста, мов пана. Бензину в колгоспі катма, а вони виділяють щодня по десять літрів, аби привезти його з дому до церкви і назад. Ще й шофера за колгоспний кошт утримують. Ти мене краще не чіпай, бо я такого тут тобі зараз наговорю, що й в гарячій воді не обмиєшся.
– Залиш, чоловіче, дитину в спокої, – умовляла його жінка. – Чим вона перед тобою завинила?
– Тільки тим, що приєдналась до отих москальських підкаблучників. І не хоче зрозуміти того, що в нас є своя держава і повинна бути своя рідна віра – греко-католицька.
– Що з вами говорити, ви вже наскрізь просякнуті духом вашого ксьондза.
– Стули морду і не пащекуй до мене! Ще молоко матері на губах не обсохло, а й воно туди ж. Якщо хочеш знати, то греко-католицькі ксьондзи справедливі і не гребуть до себе так, як московські.
– Не нам про це судити, чоловіче, – намагалась втихомирити його жінка.
– А ти помовчи. Не краща за неї. Хіба я не знаю, що ти тишком-нишком відвідуєш костел, де править отой католицький ксьондз.
– То й що з того. А хіба він не такий же, як греко-католицький чи православний?
– Ні! Вони наші вороги, – це польська віра, і не наша українська.
– Але ж там і українською мовою звучить Слово Боже.
– Ти мене ні в чому не переконаєш, бо я знаю, чим все це попахує, – не вгавав старий.
– Ні, тату, ви не праві тут, – озвався нарешті син, який сидів сумирно і спідлоба тільки спостерігав за цією суперечкою.
– Католицькі ксьондзи ж не мають сімей, і вони не женуться за грішми, як всі інші.
– Бо їм ніхто тут нічого не дає, – огризався батько. – Зате вони одержують платню з Риму від самого Папи.
– Це смішно, – заперечив син. – Якби Папа давав усім ксьондзам платню, то Ватикан давно б уже пішов з молотка.
– Ти мене не переконаєш. Я знаю одне. Найсправедливіша віра – греко-католицька, а тому ви всі повинні сповідувати тільки її, – проголошував батько, як незаперечну істину.
В інших родинах іноді доходило навіть до бійки, бо кожен не міг уявити собі того, що ми всі діти одного Творця. Один Пастир і одне стадо. Як цього хочеться осягнути!

Полудень

Той, хто подорожує, знає, що дорога втомлює, тим більше, коли за кермом. Проїхавши значну відстань, отець Антоній відчув, як по всьому тілу розлилась свинцева важкість. Далися взнаки й останні виснажливі дні. Обслуговуючи парафії щоденно, вибивався з останніх сил. Та розумів, що це є для нього випробуванням, бо тільки через самопожертву й смиренність Богу можна здобути істинний шлях до Господа, Його всепрощення. Ось якби це розуміння передати парафіянам, донести Слово Боже до їхніх сердець, щоб відкрилися вони для Всевишнього, і Він їх ніколи не залишить напризволяще. Адже все це сказано Богом в Біблії, лише варто її щоденно брати до рук і вчитися милосердя.
Раніше Книгу Книг неможливо було не те, що придбати, а й навіть побачити. Атеїстичні переконання, ідеологічна пропаганда не допускали Біблію до населення. Лише з подихом свіжого демократичного зрушення до заблудлого суспільства дійшло духовне Слово. Жаль тільки, що більшість людей, віддаючи дань моді, внесла Біблію в свій дім і кинула на полицю. Прикро, але ж не для цього її призначення. До цієї Святої Книги потрібно звертатися щомиті, черпаючи з її бездонного джерела мудрість і життєву правду. Не випадково великі мислителі минулого над усе шанували Біблію. Ось, що говорив Гете: «Якби мене кинули у в'язницю і мені дозволили б взяти з собою одну книжку, то я б вибрав Біблію». А професор Беттекс підкреслював: «Біблія є Книга, яка відповідає на питання дитини і сміється над мудрістю мудреців». А Сперджен, який прочитав Біблію сотню разів, резюмував: «На сотий раз я знайшов її незрівнянно ліпшою, ніж в перший раз». Знаменитий англійський письменник Вальтер Скотт, будучи на смертному одрі, звертався до зятя: «Мій сину, принеси мені Книгу». В домі була дуже велика бібліотека, тому той (в розгубленості) запитав: «Яку ж книгу, батьку?» Помираючий Скотт відповів: «Мій сину, на землі є тільки одна Книга, яку можна назвати Книгою, – це Біблія».
Отець Антоній із задоволенням згадував, як він про це говорив дітям, в яких від цікавості заворожено палахкотіли оченята. Особливо тоді, коли він розповідав про те, як до наших часів дійшла ця Велика Книга. Першим її автором був Мойсей. Ось ми читаємо в Біблії, як Бог багато разів говорив Мойсеєві, щоб все, що він чує від Нього і бачить, – писав у Книгу, тобто сувій. На той час люди користувались згортками пергаменту.
Ізраїльський народ, як ніхто інший, зберігав ці Святі Сувої і дбайливо до них ставився. Приблизно за 400 років до народження Ісуса Христа вони зібрали таким чином Старий Завіт. Всі книги Нового Завіту були написані через сто років після народження Христа.
– Ой, невже так довго писалась ця книга, – спантеличено запитав один із маленьких слухачів.
Так, Мойсей жив приблизно 1500 років до народження Спасителя. Отже, Біблія писалася десь близько 1600 років.
– Невже за цей час не писались інші книги? – зацікавлено запитав найстарший із дітей.
– Звичайно, писались. Але віруючі вміли визначити, які книги належали до Біблії, а які ні. Через Святого Духа християни могли достеменно розрізнити, які книги є письмом Божим, а які – підробками з різними фантастичними і смішними історіями. І марно ми будемо шукати в Біблії щось подібне. Бо Слово Боже зібрано і складено не в зібраних церковних мунсах чи якихось консиліумах, а під керівництвом Самого Отця.
– Отче, розкажіть ще щось цікавого про Біблію, – сипалось звідусіль.
– Добре, ми ще згадаємо про графа фон Тишендорфа із Лейпцига, який шукав старі манускрипти на горі Синаї, що були писані апостолами. Завдяки його старанням в одній із монарших келій виявлено рукопис із 346 сторінок. З нього й зроблений правильний переклад Нового Завіту. Але про це потім, а зараз запам'ятайте, Біблія – це Книга Книг, і до неї треба ставитися, як до Святині, а не тримати її на полиці про людське око.

Перша година дня

Позаду залишилась третина шляху. Щоб відігнати сумні думки, включив транзистор. З приймача полинув бравурний марш, за хвилю його мелодію перервав голос диктора:
«Говорить Київ. Тринадцята година п’ять хвилин. Передаємо останні новини дня. Сьогодні на Хрещатику зібрались маніфестанти двох політичних угруповань. Ліві вийшли з революційними гаслами. З їхньої колони лунають здравиці на честь роковин Великого Жовтня.
Праві ганьблять 7 листопада 1917 року, стверджуючи, що цей день більшовицького перевороту в Росії став останнім днем Незалежності України...»
Він вимкнув приймач. Це роздвоєння суспільства, протистояння його гнітило. Бо де злагода, там порядок. А до нього Україні ще далеко. Нема в державі спокою і єдиної мети – відродити з Божою допомогою квітучу країну. Допоки все населення не об'єднається під єдиним гаслом – не збудуємо справедливого демократичного суспільства. Тільки через жертовність кожного можна досягти бажаної мети. Господи, допоможи нам в цій нелегкій справі, не затьмарюй розуму нашого, дай дійти усім до порозуміння. Маємо для цього всі дані, тільки б кожний щиро захотів Божої ласки – і вона прийде до нього. Навіть чвари і обопільні образи – це все суєта. Цього нам не пробачать нащадки наші. Всі батьки бажають своїм дітям щастя. Вся розгадка діянь людини в Господній молитві «Отче наш»:
... хліб наш насущний
дай нам сьогодні
і пробач нам провини наші,
як і ми прощаємо винуватцям нашим...

Чи ж готові ми до цього? Господи! Спам'ятай заблудлих. Я знаю твоє велике милосердя, Твою всеосяжну любов до людини, бо Ти створив її за образом і подобою Своєю. Так не дай же пропасти їм у гріховності. Цей важкий час є для нас Твоїм великим випробуванням. І від того, чи зуміємо ми його пронести через своє життя, залежить не тільки спасіння наших душ, а й майбутнє України.
Чи хочемо ми цього щиро? Боже, благаю, щоб це було так. Тоді кожний прийде до Твого Храму, незалежно від конфесії, бо його серце буде відкрите до Тебе Єдиного. І Ти приймеш його з любов'ю.

Перша година двадцять п'ять хвилин дня

У молитві до Господа він не відчував плину часу. Авто, набравши швидкості, летіло назустріч вітрові. Він не звертав пильної уваги на безпечність і щиро молився та благав у Бога щастя для всіх віруючих. Підсвідомо виринув спогад, коли його застерігали не перевищувати швидкості. Здається, тоді відбувся жартом, а потім додав:
– Усе в руках Господніх.
– Але береженого і Бог береже, – заперечили йому.
– Що призначено Богом, того не обминеш. Та якби і щось трапилось, не біда. Знаєте, який би похорон був! Давно щось не пригадую, щоб такого молодого священика хоронили. Скільки б то людей було, а квітів!

Перша година тридцять хвилин

Раптово перед очима виник поворот, якого він не помітив через свою короткозорість. Збагнув підсвідомо, що не впишеться в нього, а тому натис на гальма. Нога заклякла на педалі, міцно вчепився руками за кермо. Останнє, що відчув, як перевертається все навколо, а його єство летить назустріч вічності.
З уст лише пошепки зринуло: Господи, я йду до Тебе.
Його смерть – це жертовність за нас грішних. Миром помолимось Господові за спасіння наших душ в ім'я нашого єднання. Його запальне молодече життя залишилося в пам'яті сяйвом вранішньої зірки.

Василь Гриб

Незакінчена новела… Новели, спогади, есе. – Тернопіль: Джура, 2010.- 104 с.


Поминальна Служба Божа
Шаргород - 7 листопада

Вічне спочивання дай йому, Господи.

А світло віковічне нехай йому світить.

Нехай cпочиває у мирі Господнім.

Амінь.