Автобіографія,
написана Мартиніаном Дажицьким.
Стиль
і орфографія оригінала.
Я,
отець Мартинян Дажицький, народився у 1918 році
в Ягелі Львівського воєводства. Після початкової школи
я продовжив своє навчання в Колегіумі Серафіцькому Отців
Бернардинів, що у місті Радечніца. Згодом моє навчання
продовжилось у Львівській духовній семінарії при бернардинському
монастирі. Почалася війна.
У
1943 році я приїхав на працю до Житомирської
області. І обслуговував у той час 5 районів, у тому числі
Київську область та Одесу. Мав їхати працювати до Харкова,
але тут мене заарештував КДБ. Я просидів під слідством
5 місяців у тюрмі, яка знаходилась у Житомирі. Потім відбувся
суд, на якому мені був винесений вирок – 8 років позбавлення
волі.
26
жовтня 1946 року, під конвоєм я вирушив на переселення
в бухту Находку. Важко передати словами ту атмосферу,
в яку я потрапив, розповісти про нелюдські умови життя.
Ми жили в бараках, які були розраховані на 120 чоловік,
а нас там знаходилось – 840.
16
травня 1947 року я відплив до Магадану. Прибув
на Колиму, де працював на золотому приіску. Запам'яталися
на все життя сильні морози, які перевищували мінус 60°.
В таких умовах я возив тачки з грузом. Через важку працю
та незбагненний для нас, слов'ян, мороз, я важко захворів
І вже не думав, що колись побачу сонце. Але допомогли
добрі люди: лікарі – чоловік та дружина, які знали, що
я ксьондз. Вони мене виходили та забрали до свого дому
працювати. В день своїх монаших іменин 2 липня 1952 року
був звільнений з табору, де пробув 6 років.
Повернувся
до України, тому що було моєю мрією нести слово
Боже такому загубленому та знедоленому народу, від якого
намагалися забрати найсвятіше – віру в Господа.
Важко
тут прийшлося, тому що не дозволяли мені душпастирську
діяльність. Але згодом прибув до Мурафи, де обслуговував
5 костьолів, які знаходились на далеких відстанях. Також
служив святу Месу по домівках, сповідував хворих, навчав
дітей релігії. Бували в моєму житті такі часи, коли я
був прикутий тяжким недугом до ліжка І сповідував прихожан
лежачи. Комуністична влада дала мені право уділяти таїнство
покаяння тільки двом особам, але їх було у десятки разів
більше.
Останній
переїзд відбувся у 1957 році, коли я приїхав
до Городківки Вінницької області. Завдяки великій любові
до Господа нашого Ісуса Христа я не відчував самотності,
хоч залишився одиноким як брат-францисканець. Навкруги
на всій українській землі, не було жодного, хто наслідував
би Отця нашого Франциска. Але згодом, через десятиліття,
молодь, яка з раннього дитинства перебувала під моєю духовною
опікою, потягнулася до невимовного духовного життя.
І
в даний час в Україні створена Провінція святого
Архангела Михаїла, яка налічує, дякуючи Богу, 75 братів
францисканців. А я і до сьогодні працюю в Городківці.
І моє сумління спокійне, адже я виконав волю Господа нашого,
посіявши маленьке францисканське зерно.
І плекаю надію, що в майбутньому Україна
матиме гарний врожай квітів Святого Франциска.
|
